Для того, щоб у всеукраїнський ефір пробився фаховий лікар, потрібен був тиждень паніки та політично-піарних зловживань. Чи можуть медіа змусити людей слухати те, чого вони не хочуть чути?

Якщо ви серйозно захворіли, на якийсь час лікар, який розуміється на вашій хворобі й уміє її лікувати, стає головною людиною у вашому житті. Його не замінить ані той, хто намагатиметься заспокоїти вас і запевнити, що все буде добре, ні той, хто співчуватиме вам і переконуватиме, що він поруч і ваш біль є також його болем. Ані навіть той, хто обґрунтовано роз'яснить вам, хто винен у тому, що ви захворіли.

Добра новина: до медіа це нарешті дійшло. Для цього знадобився тиждень часу і хвиля критичних публікацій, серед яких був і текст вашого автора (вельми вдячний усім за відгуки), і виступи більш компетентних фахівців, найпершим серед яких, звісно, був наш видатний педіатр Євген Комаровський. У своїй статті, окрім найнеобхіднішого суспільству на той момент - рекомендацій, як правильно сприймати інформацію про прихід в Україну нового вірусу і як від нього захиститися, - він так точно описав симптоми хвороби наших медіа, що й діагноз (і без того давно нам відомий) став зрозумілий сам собою.

Що ж, здається, сталося диво - до людей, які приймають рішення на телебаченні, вдалося докричатися, чи то присоромити їх, чи то налякати, і спонукати на небачене: героями однієї програми ("Я так думаю з Анною Безулик" на 5-му каналі 5 листопада) на рівні з функціонерами з міністерства стали медики, в іншій ("Велика політика з Євгеном Кисельовим" на "Інтері" 6 листопада) - лікар отримав можливість висловитися, принаймні, не меншу, ніж наші дорогі спеціалісти з усього на світі, златоусти-політики.

На 5-му, - де в студії не було жодного політика, - окрім практичних рекомендацій для боротьби з панікою та грипом, і проблеми медицини обговорили, і вічну тему священних війн - вакцинацію, з приводу чого успішно посварились, і взяли частку, вдвічі вищу за середній показник каналу! Тим часом як Леонід Черновецький у програмі "Готовий відповідати!" на ТРК "Україна" добряче не дотягнув до середнього показника - хоч як шанує наш телеглядач цього ексцентричного й потішного персонажа. А ще раніше на тому ж 5-му ведуча Мирослава Барчук, маючи в студії гостя-лікаря, зачитувала цілі уривки з роздрукованої статті Комаровського (щоправда, називаючи його Олегом замість Євгена і наголосивши, що сама вона "такого лікаря не знає", але то таке). На "Інтері" програма хоч і була присвячена в першу чергу політиці й політичним ігрищам навколо грипу, на зразок оголошення надзвичайного стану, та все ж фахівцеві вдалося висловитись і донести до глядачів найпопулярнішого каналу країни кілька головних тез, постаравшись втиснути у свій короткий виступ усе те, про що повинні були говорити, але не говорили медіа не лише в останній тиждень, але й в останні роки. "Девочка, которая заканчивает мединститут, получает 800 гривень. У нас эти девочки скоро закончатся. И мы не обсуждаем это как чрезвычайное положение... Люди думают о том, кто их лечит, кто учит...". Фінальна промова лікаря викликала овацію.

Чудово, що нарешті телебачення знайшло телегенічного і красномовного лікаря, спроможного говорити доступно і відверто, демонструючи безперечну компетентність. Хочеться сподіватися, що доктор Комаровський не лише не зникне з екранів після того, як тема "свинячого" грипу перестане бути актуальною, але й зможе коли-небудь зійтися у відкритій дискусії, наприклад, про ті самі щеплення, прибічником яких він є, не з затюканим клерком із міністерства, а з настільки ж професійним і красномовним опонентом. Цілина невігластва, яку треба підіймати, неозора - народ наш хоч і дивиться "Доктора Хауса", у питаннях, які стосуються власного здоров'я, грубо кажучи, лікує віруси антибіотиками.

Те, що відбулося в ефірі 5-го та "Інтера", схоже якщо не на перемогу, то принаймні на ознаки поступу. Ось і Марина Бердичевська пише з приводу виступу Комаровського у "Великій політиці": «Может быть, большая политика все-таки превратится в большую жизнь или большое общество? И в студиях, за дискуссиями в которых следят миллионы глаз, мы будем говорить о том, что нигде в мире детям не колют в попу антибиотики, а у нас продолжают колоть, и о том, что нигде в мире деткам в садиках не заклеивают ротики скотчем, а у нас заклеивают, или о том, что нигде в мире не наблюдается столь высокого процента сирот при живых родителях, а у нас наблюдается, или о том, что во всем мире государства стимулируют и развивают институт семейной медицины, кровно заинтересованной в том, чтобы ее клиенты болели как можно реже, а у нас этот институт годами душат сидящие в высоких и удобных креслах тети и дяди?..".

Хочеться, хочеться бути оптимістом, але ж для того, щоб телебачення наше - і його глядачі, себто ми з вами, - почали "хреститися" лише на одну важливу соціальну тему, знадобився навіть не грім: мусило шандарахнути блискавкою по голові. Якби не тиждень істерії, значною мірою роздмуханої штучно стараннями тих-таки засобів масової інформації (кажуть, до речі, що після волань "Телекритики" в новинах "1+1" таки запровадили суворіший контроль інформації на тему епідемії, що йде в ефір, - хоча питання про те, хто відповість за "легеневу чуму" та "дезінфекцію повітря", залишається відкритим), якби кожен українець не злякався за своє здоров'я і життя, чи дивилися б програму без жодного політика, з нерозкрученими обличчями в головній ролі?

Це питання не риторичне - 19 червня спецвипуск програми "Шустер live" на ТРК "Україна", присвячений ситуації в українській медицині, мав найнижчий показник рейтингу й частки у 2009 році. Нижчий за середню частку каналу, чого з п'ятничними випусками доти ніколи не траплялося. Показники виявилися достатньо промовистими, щоби керівництво "України" впевнено відмовилося від проекту "Лікар року", своєрідним пілотом якого мав стати цей спецвипуск. Що характерно, "свинячий» грип А/H1N1 на той момент в Україні вже був і світом активно ширився. Можливо, якби тоді взяти глядача за шкірку і змусити прослухати півгодинний противірусний інструктаж, нині наша країна зберігала б такий самий спокій, як її сусіди. Але українця в той час можна було зацікавити хіба що розмовами про смертельні наслідки щеплення.

Достатньо було й інших прикладів, які доводять нам: ні, не дивитимуться глядачі продукт без тих облич, яких вважають своїми селебритіз. Ані танці без зірок, ані некозирне життя, ані незоряні драми, ані формулу кохання невідомих людей, ані ток-шоу без політиків.

Цю ситуацію вже давно описав і пояснив Сергій Дацюк у своїй теорії про статусну комунікацію: "Всередині цього ток-шоу є три сорти людей: політики, які отримують основний час, - вони стоять на трибуні і формують інформаційний простір; експерти, яким дано право ставити питання політикам, - вони отримують на порядок менше часу, ніж політики, але можуть щось коментувати; і журналісти, які отримують ще менше часу і ще менше прав втручатися в дискусію, - вони отримують слово за залишковим принципом. Оця комунікація - статусна. Вона визначає, скільки часу ти можеш бути в ефірі, наскільки вільно ти можеш ставити питання, чи ти рухаєшся в запропонованих рамках, чи обмежений твій час тощо". Згідно з цією парадигмою, наприклад, працівники освіти, яких в Україні 1 мільйон 300 тисяч, не повинні хотіти слухати, як про їхні проблеми говорить проста вчителька, натомість охоче послухають із цього приводу Інну Богословську або Лілію Подкопаєву. Що ж, і справді, лише кілька років постійної обробки - й люди не хочуть чути навіть важливу й актуальну для них інформацію з вуст людини, яка не є депутатом або героєм програми "Світське життя".

Тут немає нічого нового, "Телекритика" писала про це сотні разів і ще, на жаль, писатиме. Однак нинішня історія цікава передусім як експеримент із дослідження меж. А саме межі, за якою пересічний українець починає цікавитися шляхами вирішення своєї проблеми, а не тим, що думає про цю проблему Юлія Володимирівна чи Інна Германівна.

Побачили: межа близька до критичної. Інакше кажучи, пересічний українець не зацікавиться серйозним обговоренням будь-якої проблеми, поки ця проблема гостро і безпосередньо не стосуватиметься його особисто або не загрожуватиме йому.

Про комунальні тарифи не будемо слухати, поки всім їх істотно не підвищать, а про якість комунальних послуг - поки всі не замерзатимемо біля холодних батарей. Про газ стане цікаво лише коли Путін нам його в черговий раз перекриє. Про банки - коли пропаде наш власний депозит. Про якість продуктів харчування - коли сотні дітей потраплять до лікарні, отруєні йогуртом, який ми регулярно купуємо. Про ліквідацію надзвичайних ситуацій - коли затопить ще пару мільйонів людей у сусідній області. Про педофілію - лише як про, прости Господи, "секс-скандал", оскільки нашим дітям нічого подібного, звісно ж, не загрожує, а порушення прав чужих дітей нас не цікавлять. Натомість теми-симулякри - мова, НАТО, війна з Росією, Голодомор, ОУН-УПА - незмінно приносять переможні рейтинги, запевняючи телевізійників у тому, що на милування немає силування, і слід підлаштовуватися під те, що людей фактично цікавить.

Це не дивно: інстинкт самозбереження в одурманеного суспільства притуплений, тому воно реагує лише на біль, але не на інформацію про те, що може бути боляче. Суспільство звикло не довіряти своїй сигнальній системі - медіа, які, догоджаючи політикам, систематично спотворюють дійсність і вважають це частиною свого "бізнесу" (так-так, знову це - джинса, політичні замовлення, інформаційні спецоперації). Три тижні тому суспільству явили грандіозний скандал - "справу педофілів", яку мусолили всі без винятку, називаючи імена і пророкуючи великі пертурбації в політичній кар'єрі деяких блоків і партій. Сьогодні ця тема обговорюється вже хіба саркастично - ну що, мовляв, де ваші педофіли?

Люди помирають постійно - від багатьох страшних хвороб, не лише від ускладнень гострих респіраторних вірусних захворювань, пов'язаних у першу чергу з самолікуванням та недбальством, а в другу - із низькою якістю, корумпованістю та бюрократизацією медичної системи (прописки, приписки, черги в коридорах, а дільнична лікарка, яку ми викликали до своїх дітей, порекомендувала "дорослим пити активоване вугілля, бо кажуть, що токсинів багато, невідомо що над містом розприскують"). Вмирали й торік, і два роки тому, а в деякі особливо важкі епідемічні сезони вмирали більше, ніж цього року. Неавторизована цитата з чийогось "знайомого лікаря-епідеміолога", яку я зустрів десь на просторах блогосфери - "нічого не відбувається, просто нарешті відкрилася статистика" - є дуже показовою: "маленькому українцю" завадили не-думати про смерть людей, які не є його близькими, витісняти цю неприємну, загрозливу інформацію, вірити в те, що він сам не стане цифрою цієї статистики. Загнавши його таким чином у ситуацію глибокого психологічного дискомфорту, від якого довелося захищатися, гуляючи по вулиці в масці, п'ючи таблетки жменями чи повіривши в те, що грип - вигадка фармацевтичних корпорацій.

Смерть - дуже серйозна штука, боятися її дуже страшно. Ось і Комаровський у "Великій політиці" сказав: хто боїться зарази, той знижує свій імунітет. Набагато комфортніше мати справу з безпечними, вигаданими проблемами, нав'язаними потребами, віртуальними конфліктами, умоглядними загрозами. А про справжні - не чути й не думати.

Тому за тиждень після випуску "Шустер live", про який доктор Комаровський написав: "Это шоу было моим самым большим потрясением за последние годы: такого жгучего стыда за собственную страну я не испытывал никогда", - у студії "Шустер live" зібралися поговорити "про грип і вибори" все ті ж політики. І кожен із них - Арсеній Яценюк, Анатолій Гриценко, Олег Тягнибок, Інна Богословська, Людмила Супрун, Василь Волга - ставили свої діагнози і роздавали рецепти боротьби зі справжньою або вигаданою епідемією, набагато приємніші глядачеві, бо ж він знає: коли говорять політики, йдеться про речі, яких насправді, скоріш за все, немає. У крайньому випадку можна перемкнути канал - у реаліті-шоу "Танцюють всі!" якраз демонструють жартівливий танець у масках, присвячений "свинячому" грипу...

"Давайте не говорить то, что от нас хотят услышать... Давайте говорить правду», - це знову цитата з Комаровського на "Інтері". Будьмо щирі: в медіа немає жодних інструментів і жодної можливості змусити людей слухати те, чого вони не хочуть чути, і вирвати їх зі стану блаженного незнання й антистресового гіпнозу, який наводять на них балачки політиків. З іншого боку, зусилля тих, хто намагається докричатися хоча б в інтернеті, не марні - якби посилання на статтю Євгена Комаровського не з'явилось у тисячах блогів і форумів, не було переслане в тисячах електронних листів, якби не інші публікації, в яких від медіа вимагали припинити сіяти паніку й почати допомагати людям узяти себе в руки і сприймати епідемію ГРВІ і новий вірус А/H1N1 адекватно, телеглядачі так і не почули б експертної думки. Тож хоч ми й не можемо змусити людей профілактично приймати гіркі пігулки незручного, стресового знання про реальність, то, принаймні, можемо й мусимо тримати такі пігулки напоготові на випадок, якщо в них знову виникне нагальна потреба.

Отар Довженко, Телекритика